Коли ви зрозуміли, що хочете бути режисером?
Мені пощастило, бо перший мій досвід роботи, мій перший етап був свідомий. І його, так би мовити, розвивав Володимир Кучинський. Спочатку я працював у нього як актор, і мені надзвичайно сподобалося і досі подобається те, що він робить. Подобаються ті ідеї, які він ще тоді, на початку вісімдесятих років, вкладав в театр. Я вважаю його своїм вчителем, бо власне тоді в мене і виникло бажання займатися режисурою.
До того ж у мене не було вибору (сміється — "24") – я з родини акторів. Це родинне: батько працював все життя в театрі, свого часу був художнім керівником в театрі Заньковецької, мама – заслужена артистка України, яка зараз на пенсії. Я виростав в театрі, тому мене просто поставили в безвихідне становище, але мені це сподобалося, бо іншого я просто не знаю.
Найперша постановка була в Харківському академічному театрі Шевченка – за казкою Андерсона "Оллє Лукойє". Але ми називали її "Сни Крістіана". Це була моя перша експериментальна і самодостатня робота. Експеримент був у тому, що ми зберігали персонажів та структуру, формат казки, але вставляли туди діалоги з Достоєвського, Гете та інших.
Наскільки театри в різних містах України відрізняються: театральні школи, самі театри, колективи, публіка в цих театрах? Бо, наскільки я знаю, ви працювали і в Харкові, і у Львові, і в Києві, і в Донецьку, і в Луганську… Наскільки у театральному сенсі це різне?
Є розбіжності. І є дуже велика прогалина зараз. Бо в той час, коли розпадався Радянський Союз, почався і відчувся сильний імпульс «створення» талановитих людей. Ми можемо говорити про той період, який давав щось цікаве. Не переформатування того, що було, а дійсно нових молодих людей, які приходили і казали, що вони тепер будуть це робити. І це було у всіх галузях. На жаль, театри існували і існують до сьогодні більше від адміністративного впливу. Це і в законодавстві прописано, і в самій системі побудови театрів в Україні закладено. Важливо, щоб ставка при цьому робилася на талановитих людей – режисера, який щось круте ставить, актора, який щось класне грає, художника, який щось надзвичайне малює, а не на те, що в країні має бути визначена кількість музично-драматичних театрів та в кожній області обов’язкова кількість театрів. Тобто важливо робити ставку саме на людей, а не на правила системи.
І саме цей момент індивідуального підходу – це насправді дуже кропітка робота. Але коли вже це виникає, а саме зараз у нас воно й виникає – в різних театрах з’являються дуже хороші роботи, дуже класні постановки.
На жаль, зараз у нас іде війна, але позитивне усвідомлення проявляється у тому, що Україна єдина, але дуже різна. Ця різниця є у всьому: в культурі, в мові, в сприйнятті, в театрі, в тому, як люди живуть – це надзвичайно важливо і в цьому величезний для країни потенціал.
І якщо ці речі досліджувати, якщо робити ставку саме на культуру, то це дасть можливість розвитку театру і дасть можливість розвитку і особливого внутрішнього "розкриття" людей. Бо люди усюди прекрасні. Я на власні очі міг у цьому переконатися, а саме театр допомагає їм це прекрасне в собі проявляти і розвивати.
Фото з Facebook
Які люди приходять в театр? Який образ саме вашого глядача?
Різні. Красиві. Мій глядач – це той глядач, який відкритий. Той, який готовий сприймати, і саме тоді він красивий. Розумієте, є глядач, який приходить з певним стереотипом, і ти бачиш, що він тебе не дивиться, а оцінює. І це теж добре. Він приходить не в ролі власне глядача, а в ролі "оцінщика". Такі глядачі теж на певних етапах потрібні. Але насправді найприємніше – коли людина приходить відкрита, незаангажована. Коли потім людина починає говорити про те, що ти створив.
В Україні є вихована театральна публіка? Якщо є – то ким і як вона виховується?
Так, звичайно є. Виховується вона сама собою. Для прикладу згадую недавню історію. Влітку ми робили фестиваль "Люди і ляльки" — з дитячою казкою мандрували нашим театром по селах на конях і показували людям цю виставу. І літні люди, які виходили подивитися цю казку, декораціями до якої був звичайний кущ чи дерево, вони були надзвичайно щирими, вони були найкращими глядачами. Тоді я відчув, що та бабця, яка вийшла на нас подивитися – вона найкрутіший інтелектуал. І в такі моменти розумієш, що виховувати не треба, бо у людини завжди є прагнення до прекрасного. І коли людина бачить прекрасне чи наміри прекрасного у всіх його проявах – вона буде тягнутися. І, напевно, це і є момент провокації.
Які теми на сьогодні, на вашу думку, є найбільш актуальними в театрі сьогодні?
Я переконаний, що повернення до краси у всьому. Бо сьогоднішня війна – це відсутність культурної політики за 24 роки. І можна говорити про реформи, можна говорити про все, що завгодно, але якщо ми не будемо говорити про культуру – не буде нічого. От скільки зараз вкладається грошей в АТО? У десять разів більше треба вкласти в культуру. В театр, в бібліотеки, в освіту… Це треба усвідомлювати і не стидатись цього. Не можна зараз запхати культуру на задній план, бо тільки через це зможе відбутись справжнє відродження. Коли іде війна – треба говорити про культуру, тоді війна піде на задній план.
Наскільки Театр Леся Курбаса є нетиповим для України?
Насправді він найбільш типовий, бо в порівнянні з ним всі інші можна назвати нетиповими. Бо виникнення цього театру було найбільш правильним. Він з’явився не через систему, а через людину-мислителя, яка була вихована на надзвичайно сильній школі. І у Володимира Кучинського є надзвичайний дар – він збирає навколо себе в театрі талановитих мислителів. І тоді його робота, його драматургія змушує тебе думати. Але, що теж важливо, думати не просто мозком, а емоційно думати. І тоді це повертається до цільності. Наприклад, остання їхня прем’єра "Благодарний Еродій" — це стержень театру, де піднімається тема вдячності, і тоді душа починає працювати по іншому.
Мені здається, що цей театр дуже потрібний. У кожного глядача є право вибору, але Кучинський – єдиний на сьогоднішній день в Україні, хто створив неформальну театральну школу. І це дуже важливо, бо до нього хочеться завжди повертатися.
А театр, до якого хочеться повертатися, до людей якого приємно повертатися, – це і є головне.