Розпочалось справжнє полювання. Євреї переховувались на горищах, у підвалах, спускались у каналізаційні колектори. Їх грабували, здирали золоті прикраси. Хто не знайшов схованки, ставав жертвою цькування. Їх змушували проходити марш на колінах з піднятими руками, прибирати вулиці, мити тротуари, переносити сміття в роті. З жінок зривали одяг.
Одним з пояснень такої поведінки є відкриття львівських тюрем з горами трупів, які під час відступу залишили після себе підрозділи НКВС. За словами істориків у свідомості галичан євреї були прихильниками більшовицької влади. Одночасно німецька пропаганда безупинно повторювала, що саме євреї займали головні позиції у радянській адміністрації, доносили і допомагали заарештовувати українців.
Тому саме євреїв заганяли до тюрем виносити напіврозкладені тіла.
Тепер, очистивши подвір'я від українських жертв, ці ж місця наповнились єврейськими. За декілька днів погрому загинуло близько 4 тисяч осіб. Відповідальність за злочин історики покладають, як на нацистські зондеркоманди, так і на місцеві загони поліції.
До грудня 1942 року, за даними історика Філіпа Фрідмана, загинули близько 100 тисяч львівських євреїв.
В цілому у антисемітських акціях взяло участь близько 11 тисяч українців. Це 3 особи на 10 тисяч. Разом з тим існували й інші приклади. Так, у Галичині німці стратили 100 львів'ян, що переховували євреїв. Та й особисто митрополит Шептицький у келіях собору Святого Юра врятував 150 дітей та 15 дорослих, а в лютому 42-го року звернувся з листам до рейхсфюрера СС Гіммлера з протестом проти винищення євреїв та втягнення до цієї акції української поліції. Це був єдиний приклад такої відважності серед високих церковних чинів Європи. Вчинок, на який не спромігся навіть тодішній Папа Римський.